» » Автостопом по Середній Азії

Автостопом по Середній Азії

Дата: 11-09-2012, 16:15 | Автор: Відділ інформації та зв'язків з громадськістю

 

«Людина, багато мандрівна, схожа на камінь, пронесений водою 

багато сотень верст: його шорсткості згладжуються, 

і все в ньому бере м’які, заокруглені форми»

Ж. Е. Реклю

 

Бажання поїхати автостопом у Середню Азію та Афганістан з’явилось у мене десь за пів року до поїздки. Ви запитаєте чому саме ці країни? Все дуже просто, адже у тих місцях туристи є рідкістю, природа неймовірна, а місцеве населення не зіпсоване грішми й зберегло дух східної гостинності до іноземців. 

 

За цей час я підготувався: проклав маршрут, зробив афганську візу, зібрав 800 гривень на дорогу і вирушив у майже двомісячну подорож. Вона тривала з 16 червня по 6 серпня. Досвід подібних мандрівок у мене був, минулого року я дістався до озера Байкал, що знаходиться у Сибіру і є найглибшим у світі. 

 

Подорож проходила дуже цікаво і без особливих проблем, бо налаштований я був на позитив. Люди, що траплялись на шляху, допомагали хто чим міг. Водії підвозили мене навіть тоді, коли їм самим було не зовсім по дорозі. 

 

В Узбекистані я побував у одному з найдревніших міст світу – Самарканді, якому понад 2750 років. Колись це була столиця могутньої імперії Тимура (Тамерлана). Місто ще називають «музей під відкритим небом», адже на кожному кроці тут височіють мавзолеї правителів. Однією з прикрас цього міста є мавзолей побудований для БібіХанум – улюбленої (401-ої), 14-ти річної дружини Тимура.

 

В Афганістані, коли я зупинявся на хвилину, то мене одразу обступали кілька десятків людей і з цікавістю розглядали «справжнього білого мандрівника», адже моя поява там була такою ж рідкістю як у нас слон посеред вулиці. 

 

Йдучи містом чи кішлаком, багато хто кричав: «Хелоу!!!», запрошували на чай, пропонували допомогу і нічліг, дуже раділи, коли я з ними фотографувався.

 

Кілька разів доводилось ночувати на поліцейських базах у статусі гостя, адже коли поліція дізнавалась, що я подорожую без охорони і у мене немає грошей на готель, то з радістю пропонували допомогу. Адже гість в східних країнах – це найпочесніша людина, а допомогти їй є обов’язком кожного мусульманина. 

 

Деякі афганці, підходячи до мене, запитували із насупленим обличчям: «Америка?». «Ні, Україна!», - відповідав я, на що вони одразу посміхались і запрошували пити чай. Тому довелось трохи вивчити їхню мову «дарі», так як інших мов вони не знають.

 

В гостях у афганців я жодного разу не бачив жінок. Коли у будинку гість, вони повинні знаходитись на жіночій половині і готувати їсти для чоловічої компанії. На вулицях жінки ходять повністю закритими паранджею, щоб ніхто, окрім чоловіка, їх не бачив.

 

Загалом Афганістан це доволі мирна країна і зовсім не схожа на ту, яку показують по телевізору. Окрім озброєної поліції і військової техніки ніщо не нагадує про те, що у цій країні вже понад 40 років йде війна. А люди хоч живуть значно бідніше ніж ми, але є щасливішими за нас.

 

Продовжуючи подорож Таджикистаном і Киргизстаном я побував на високогірному солоному озері Іссик-Куль. Потрапив на День народження до киргизів, які вчили мене національним танцям і вперше в житті побачив Тянь-Шань і Памір, які ще називають «дахом світу».  Тому я вирішив не втрачати нагоди і піднятися на одну із найвищих точок Паміру, а саме на Пік Леніна, висота якого складає 7134 метри. Піднімаючись, я бачив стада диких яків, які живуть на високогір’ї. Переправився через гірську річку, яка не знесла мене лише завдяки хорошій підготовці, ночував на льодовику у наметі, який вкрився суцільною кригою.

 

Красу цих гір передати словами неможливо, це треба бачити…Залишається лише згадати слова Володимира Висоцького: «Краще гір можуть бути тільки гори».

 

Вже взимку планую здійснити подорож за Полярне коло до берегів Північного Льодовитого океану, побачити Північне сяйво і Полярну ніч, а вже наступного року на мене чекає Іран, можливо, Ірак.

 

На своєму досвіді я переконався, якщо ти хочеш подорожувати по світу, жити яскраво, бачити далекі країни і спілкуватись з різними народами, не знаючи навіть їхньої мови, то найголовніше, що потрібно мати, - це велике бажання! А решту - здобудеш у дорозі! 

 

Каратєєв Олексій, студент групи МЕНМФ-41, Україно-німецького економічного факультету.